Вокзального гула
и привкус тревожен,
вокзальные запахи –
сердцу вдогон.
Качало курьерский
железный
дорожный
пропахший разлукой
и углем вагон.
А мимо неслись
перелески и стоги
на скором
навстречу всем ветрам ходу,
овраги кривились,
бросались под ноги
покорно
и верно себе на беду.
Но спины мостов
не скрипят как ступени,
как те половицы
сосновых полов
отмытых дресной
добела,
до кипенья
как светлые кудри
ребячьих голов.
Скрипели рессоры,
стучали на стыках
колеса
и палубой
вздрагивал пол,
влекомый волной
и волненьем
и криком
свистков паровоза
и желтым флажком.
Обходчика будка
как будто прощалась,
махнув нам березкой
вослед и седым
обходчика усом,
сараем…
мычала
за домом корова
на окрик и дым.
И не было жутче
на свете погони
за облаком синим,
за жгучим дождем
и струи косые
по окнам в вагоне,
по крышам
по лицам
по стеклам,
причем
ни мокрые сукна
расстеленных пашен,
ни яркая поросль
травы в зеленях
не напоминали
забытый
пропавший
виток кинохроник
вчерашнего дня.
Как кольца упруги,
как люди упрямы
под пристальным взглядом
любого врага,
они как солдаты
шагали по ямам
в тяжелых
в кирзовых
в больших сапогах
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
