Я, якій виріс у місті, де вірити в Бога є хворобою, мав справу з такими людьми. За цей час я звикся до того, що я ненормальний. Що треба збирати гроші, а не їх роздавати. Треба красти, а не бути чесним. Хабарі є нормою, а не виключенням. І раз ти є інвалідом, то тим більше мусиш платити. Якась дивна ситуація: раз тебе покарав Бог, то ми з тебе ще здеремо три шкури, ніби Сам Бог так все вчинив!
А тепер я зрозумів, що ситуація трохи змінилася. Вірити стало модно. Церковні предмети стали актуальними. Подорожі по святих містах стали екзотикою для тих, які втомилися від відпочинку у звичайних курортах.
І мені стало сумно, через те, що Святиня стала паплюжити. Як мені огидні ці бабці, які не допускають в Церкву дітей та молодь. Як мені огидні ті, які приходять до Церкви щоб Там керувати і бути, а не служити. Ці люди не тільки не виконують Євангеліє, але і дуже часто вчать іншим як Ним треба жити. Кажуть роздавати, а самі збирають. Вчать молитви, а самі не бувають у храмі. Говорять про Бога, а Його зовсім не знають.
Чого так сталося, що саме ім’я християнина використовують ті, які не належить до Христа! Тепер я розумію чого у Святому Письмі так писали Апостоли та Євангелісти. Бо вони писали до “своїх”. Святе Письмо не є для чужих! Його мають читати ті, які зустріли Христа, а не люди з вулиці. А то виходить така профанація. Якійсь невіруючий починає читати Святе Письмо і що він бачить? Бачить, що Христос одне говорить, а віруючі живуть інакше! Що Церква вчить правильно, а ніхто цього не виконує. Не дивно, що нормальна людина може впасти у шизофренію, коли бачить таку поведінку.
Хай вже з лікарями, які беруть хабарі! Хай навіть з тими, хто відверто краде і дурить народ. Ті, які під Законом, під Законом і загинуть. Але як можна пояснити поведінку священиків, які говорять матері хворої дитини, що це за її гріхи? Як можна виправдати тих, які мають любити, а несуть саму смерть? Тих, які закривають доступ до Самого Джерела своїми особами та своєю поведінкою.
Я зовсім нікого не осуджую. Недавно читав статтю про відхід від Церкви. Тези банальні. Священики керують як хтять, світським нічого не дають. Там нема Бога. Це все так банально і просто. І лише гарна мова статті та реальні цікаві факти звернули мою увагу. Але я не хочу знову писати те саме, що в тисячний раз говорю іншим. Мене самого мучає, що я маю боротися з іншими в Церкві. Боротися зі священиками, які говорять ересі. З парафіянами, які ведуть свою гру. Чого людина не може так просто жити, вірити, молитися? Чому одразу на неї нападають з усіх сторін і то “свої”? І я зараз зовсім не про диявола думаю. Мене мучає і приводить до смутку те, що ми є розділені. Протестанти біжать за грошима і хочуть тут добре жити й при цьому використовують Слово проповіді для збагачення. Ми взагалі сидимо молимося. Про православних я взагалі мовчу. І це при тому, що говорить Папа. При тому, що нам заповідав Сам наш Господь!
Ось і виходить, що якась “бабушка”, яка молиться в церкві, може вважати себе експертом у Божих справах і замість того, щоб любити — вчить, навертає, спасає.
І в такі моменти до мене приходить спокуса влади. О, якби я був священиком. А ще краще єпископом, ні — Папою! Але владою не можна достукатися до серця!
А ще мене пантеличить те, що добрих людей можна знайти поза Церквою. Так вони курять і часто п’ють, але вони роблять. Так я розриваюся між Церквою, Яку люблю і людьми. Хочеться їх вести до Церкви — а нема куди вести. Хочеться змін у самій Церкві, а Там нічого не відбувається! Ось і виходить, що в Церкву я просто ходжу за благодаттю (і дуже добре, що я не є священиком, бо несу там жодної відповідальності), а ця благодать намагаюся рознести серед світу. А люди ведуть себе обачно. Вони не наближаються до Церкви, стоять з далека так щоб не втратити з кругозору Бога, але не більше.
Бо так насправді в Церкві варто лише служити. В Церкву не треба йти для того, щоб пити чай чи збирати гроші і отримувати гуманітарку. В Церкву треба йти молитися, черпати звідти сили і нести цю Любов у свою родину, у своє оточення, у світ.
Я є в Церкві лише для світу. Маєте проповідувати. Не словами, а життям. Досить тих, які вчать. Треба просто робити. Мити підлогу, любити, вислуховувати і навіть розвіювати бздури про Бога. Треба просто жити.
Я не сприймаю Церкву, як матір, яку треба любити, хоч вона і негарна і стара. Для мене Церква це примхлива дівчина, Якій все не так і ти намагаєшся кожного разу Її здивувати. Вона для мене — це повністю паралізований, Якій так потребує Любові, що ти знімаєш свої штани, свою гідність для того, щоб Його розвеселити! Церква для мене Ісус, Якій прагне! Церква це для мене Він!
Прочитано 11344 раза. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Кусочек автобиографической зарисовки - Лялин Андрей Владимирович (LAVScan) Каждая Зарисовка, это Одна из моих Индивидуальных Судеб, в которых я Жил Раннее, и Продолжаю Жить - Сейчас. Это Часть моей Личности и Жизни. Это Часть Меня. Все о чем я пишу на этих страницах, я пишу о самом себе, и о тех других, в которых Проявлено мое Сознание. Возможно кому-то, это покажется странным, ибо на Земле Сознание обычно связано только с Одной Личностью и с Одной Судьбой. Это верно, для Закрепощенного и Ограниченного (Одним только Разумом) Сознания. Для Свободного Сознания (Основой которого является не столько Разум, сколько Дух и Сердце) – Нет Предела Ни в Судьбах, Ни в Личностях, Ни во Времени, Ни в Пространстве.
Мы слишком Мало Знаем о Человеке. Настолько Мало, что Не Представляем Себе: Откуда Он Берется (Откуда и Зачем Приходит в Этот Несовершенный Мир), и Куда Впоследствии - Исчезает (Куда Уходит из Этого, Ставшего Ему уже Неинтересным - Мира). Обо Всем Том, что Он Делает (в Части, Прожитой Им на Земле - Жизни), - Мы Судим (Мерим) лишь по Своим Скудным Личным Привязанностям и Общим Заблуждениям, которые у Большинства из Нас, настолько Развиты и Переплетены с Ошибками Наших Нынешних и Прошлых Воплощений, что Большего - Ни Где и Быть Не Может. Это связано с Намеренным Ограничением Наших Возможностей, - Нашими Сомненьями. То есть, – Нами Самими. Ибо Мы, Имея от Рождения - БОльшее, Пытаемся Осмыслить из Него, лишь - МЕньшее. То Малое, которое Стараемся Отождествить со Своей Человеческой Психикой, которую Ошибочно, ассоциируем с Самим Собой (хотя она вовсе, не является таковой). Мы Бесконечное Грозовое Облако, но Пытаемся Заставить Свое Мышление Считать Себя - лишь Мельчайшей Каплей Дождя. Так нам Проще - Существовать с Наименьшей Требовательностью к Себе Самим и Своим Возможностям. Так нам Проще - Уходить от Ответственности за Свои Ошибки, за Нежелание Развивать Сознание и Воплощать в Своей Жизни Совершенство (что Требует от Нас Предельной Концентрации и Напряжения Всех Жизненных Сил). Мы - ВЗРОСлые Люди, которые Пытаются Представить Себя, - МАЛЫми Детьми. В Этом, ЗАКЛЮЧЕНа БОльшая Часть Наших Иллюзий, которая МЕЛЬЧИТ МИР, ДЕЛА и ДУШИ (и в конечном Итоге, - Наши СУДЬБЫ). Чем Меньше Ты Пытаешься Взвалить на Свои Плечи и ОтДАТЬ Вселенским Мирам, тем МЕНЕЕ ЗНАЧИТЕЛЬНЫМ (по Отношению к Ним) ТЫ САМ СТАНОВИШЬСЯ!
